Історико-канонічний аналіз

«...Неканонічні, це Українська Православна Церква Київського Патріархату, скорочено — УПЦ-КП, її звуть «філаретівською» за ім’ям її творця і патріарха, і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), я буду називати її «галичанською», бо її парафії знаходяться в Галичині… Але в очах більшості людей, серед них і «воцерковлених» (якщо тільки вони не належать до тієї чи іншої з неканонічних церков) слово «неканонічна» означає і, напевно, ще довго буде означати «неістинна», «неправильна» і взагалі погана, тут вже нічого не поробиш». — Леонід Кучма, екс-Президент України.

Архімандрит Олександр (Драбинко), доктор богослов’я (Історико-канонічний аналіз)

Видання третє Матеріал Інтернет-сайту «Православ’я в Україні»

«Нікому не дозволено встановлені правила спотворювати, чи відкидати, чи інші окрім встановлених приймати правила».

Святитель Іоанн Златоуст

«Важливість дотримання канонів полягає в тому, що це волевиявлення всієї повноти Церкви і спрямоване воно на її єдність, благоустрій і зростання...».

Володимир (Сабодан), Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви

«…Неканонічні, це Українська Православна Церква Київського Патріархату, скорочено — УПЦ-КП, її звуть «філаретівською» за ім’ям її творця і патріарха, і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), я буду називати її «галичанською», бо її парафії знаходяться в Галичині… Але в очах більшості людей, серед них і «воцерковлених» (якщо тільки вони не належать до тієї чи іншої з неканонічних церков) слово «неканонічна» означає і, напевно, ще довго буде означати «неістинна», «неправильна» і взагалі погана, тут вже нічого не поробиш»

1. Леонід Кучма, екс-Президент України

«Ми всі втомилися від чвар і ворожнечі, які заважають процесу нормального церковного життя».

(З Заяви Ювілейного Архієрейського Собору УПЦ. 28 липня 2000 р.)

Уже минуло 15 років з того часу, як Тілу Христовому в Україні — Українській Православній Церкві — в 1992 р. було нанесено тяжких і болючих ран розколом, що увійшов у новітню історію Церкви як філаретівський. За час, що минув, ці рани не тільки не загоїлися, а навпаки, ще більше закровоточили, прірва між розкольниками та Православною Церквою ще більше поглибилась. Вчинений Філаретом (Денисенком) розкол по суті роз’єднав, розділив українське суспільство, призвів до крайньої політизації релігійного середовища. По різні боки стали не тільки окремі політичні діячі, народні депутати, а й навіть партії, депутатські фракції і блоки, що, безумовно, шкодить Україні. «Ворожнеча на релігійному ґрунті — це причина, котра веде до напруженості і нестабільності в суспільстві, котра послаблює державу…» — констатував у 2000-му році Ювілейний Архієрейський Собор Української Православної Церкви. Однак розкол Українського Православ’я на сьогоднішній день є хоча і болісною, проте реальністю, затвердженою, на жаль, державними юридичними органами. Такий стан речей турбував і турбує значну частину населення, як можновладців, так і решту верств суспільства. Тема розколу багаторазово піднімалася, актуальною вона є і нині. В сьогоднішній лексикон цієї теми твердо увійшло слово — канонічність. Його використовують у випадку, коли говорять про Церкву, яку очолює Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). Розкольницькі організації, що іменують себе Православними Церквами, зокрема філаретівська — т. з. Київський Патріархат — звуться неканонічними. Довкола теми канонічності-неканонічності існує багато спекуляцій. Для одних — розмови про «канонічність» і «неканонічність» — байки2, для інших — це питання богословські, питання церковної екклезіології. Канонічний устрій Церкви «Все, безсумнівно, повинно базуватися на сповіданні богословів грецької Східної Церкви, а також на постановах Вселенських Соборів». Святитель Іоанн Златоуст «Змінити церковні закони, основані на Святому Письмі, на правилах Святих Соборів, від нинішньої церковної влади не залежить». Святитель Філарет (Дроздов) Для того, щоб перейти до розгляду питання: «В чому ж полягає неканонічність УПЦ-КП?» необхідно з’ясувати, що таке канон і чим, власне, він є в Православній Церкві і для Православної Церкви, для її структури. Фундаментальне пояснення дає видатний богослов і каноніст кінця XIX — поч. XX ст., ієрарх Сербської Православної Церкви єпископ Далматинсько-Істрійський Никодим (Мілаш): «Якщо в кожному суспільстві повинен зберігатися чіткий порядок і кожен повинен знати як своє місце в цьому суспільстві, так і свої обов’язки і права для того, щоб через це успішніше могла бути досягнута мета цього суспільства і утверджена злагода і мир, то тим більше необхідно сказати це про Христову Церкву на землі. Устрій Церкви базується на божественному праві, і в цьому устрої головне місце займає ієрархія. Відносини між членами ієрархії точно й чітко визначені, і кожен, хто сам наміряється порушити ці відносини, створює розлад в Церкві та завдає шкоди самій меті буття Церкви у світі. Внаслідок цього винним перед Церквою і достойним осуду є кожен член ієрархії, який будь-яким своїм вчинком чинить безлад у Церкві та перешкоджає досягненню нею її мети у світі. Зосередженням ієрархічної влади є єпископство, і від єпископської влади залежать всі члени кліру без винятку. Ця основна ідея ієрархічного устрою християнської Церкви висловлена з чіткою послідовністю в церковному законодавстві всіх віків і до сьогоднішнього дня»3. В будь-якій державі, яким би не був її устрій, існують основні закони, згідно з якими здійснюється керівництво цією державою і дотримання яких — обов’язок кожного громадянина. У всіх соціальних інститутах є непорушні норми, обов’язкові для дотримання і сформульовані у вигляді клятви: в армії — присяга на вірність Батьківщині, в медицині — клятва Гіппократа і т. п. Їх дотримання має не лише морально-етичне значення. Адже той, хто їх порушив, несе і кримінальну відповідальність, згідно з законами суспільства, в якому живе. Церква також має свої правила-канони, котрими в церковному житті повинні керуватися єпископи, священство, чернецтво і миряни. Порушники цих правил також несуть відповідальність перед Богом та його видимим інститутом на землі — Святою Церквою. Без церковного законодавства порушується вся церковна дисципліна, що веде до появи розколів, єресей, сект, внаслідок чого страждають суттєві властивості Церкви: єдність, святість, канонічність, апостоличність (що і трапилося в Україні). У зв’язку з цим кожен єпископ перед своєю хіротонією дає присягу (клятву) (що робив свого часу і Денисенко), свято зберігати священні канони, як того потребує II-й канон Трулльського і I-й канон VII Вселенського Соборів: «Тим, хто прийняли священицьке достоїнство, свідченнями і керівництвом в діях служать написані Правила і постанови…». В «Чині наречення, сповідання і рукопокладення архієрейського» говориться: «…обіцяю канони святих Апостолів, семи Вселенських і благочестивих Помісних Соборів і правила святих отців зберігати і виконувати. Все, що ті прийняли, і я приймаю, і те, від чого ті відвернулися, і я відвертаюся…. Обіцяю і церковний мир, впродовж всіх днів мого життя, зберігати і пильно дотримуватись, і ні єдиним напрямком думки і відчуття не мудрувати будь в чому, що супротивить Православній кафоличній Східній вірі, і наслідувати у всьому і бути покірним завжди великому владиці та отцю нашому Святішому Патріарху… До цього ще обіцяю не творити нічого… супротив божественних і священних Правил, ні в чужій єпархії літургісати, або звершувати інші священнодійства без згоди архієрея тієї єпархії…»4. «Належить приймати як заповідь те, що визначають правила або висловлювання отців, сказані ними у вигляді визначень». Преподобний Варсонофій Великий «…Існує традиція Церкви, і вона повинна свято зберігатися». Димитрій Рудюк, «єпископ» Переяслав-Хмельницький УПЦ-КП (Стилістика духовного служіння…) «Всі догмати віри, прийняті на Вселенських Соборах, як і канонічні постанови тих же Соборів, є богодухновенними, оскільки всі були прийняті натхненням Духа Святого»5. В це Православна Церква свято вірить, і знехтувати цим може тільки людина невіруюча. Норми і правила, що регулюють як внутрішнє життя Церкви в її общинно-інституційному аспекті, так і її відношення з іншими суспільними союзами релігійного чи політичного характеру, складають церковне право. Цими нормами, правилами, законами, які в своїй сукупності складають фундамент Церкви, вона оберігає свій богоданий устрій6. Канони Православної Церкви — це правила її життя, сформульовані на Вселенських та Помісних соборах, прообразом яких є Апостольський Собор в Єрусалимі, описаний в Діяннях Святих Апостолів. Святий Кирило Олександрійський так писав про отців I Вселенського Собору: «Не вони говорили, а сам Дух Бога і Отця»7. Як правильно розуміти канони Церкви та яким повинно бути ставлення до них віруючих, визначив згадуваний вище Трулльський Собор, який постановив, що «нікому да не буде дозволено вищеозначені правила змінювати, або відміняти, або замість встановлених приймати інші» (2 пр. V-VI Всел. Соб.). Отці VII Вселенського Собору в першому каноні говорять те саме: повинні зберігатися древні звичаї, нічого не треба вводити проти соборних і святоотецьких правил під страхом відлучення від Церкви. Про авторитетність і непорушність канонів у 641 р. Олександрійський Патріарх св. Іоанн Милостивий говорив: «Краще згасити сонце, ніж порушити Божественний закон». А Київський Митрополит святитель Петро (Могила) відповів шляхтичам, що просили його не позбавляти сану духовенство, яке порушило канонічні норми: «Я не зміг би цього зробити, якби про це сказав і Ангел з неба»8. На Архієрейському Соборі в Києві, що проходив 6-7 вересня 1991 р., тодішній предстоятель УПЦ митрополит Філарет (Денисенко) говорив: «Ніякі зовнішньополітичні зміни не можуть порушити нічого в тій сфері церковного життя, що стосується віри і святих канонів»9. Отже, хто порушує канони Церкви, свідомо ставить себе поза межами Православної Церкви. Такі люди, або організації з точки зору світського права, мають повне право на існування. Однак з точки зору церковного права вони не є православними (хоча і називають себе такими), оскільки відійшли від норм, які визначають зібрання віруючих як Православну Церкву, що веде свій початок від Господа Іісуса Христа. Такі організації є вже не церковними, а світськими новоутвореннями, «священнодійства» яких з моменту їх виходу із Вселенської Православної Церкви втрачають свою сакраментальну сторону, благодать і стають лише акторськими діями. * * * З’ясувавши, що таке канон, його значення в Православній Церкві, і до чого веде ігнорування канонів, прослідкуємо, чому Українська Православна Церква — Київський Патріархат не є канонічною, а отже і Церквою в православному розумінні цього слова. Розглянемо, які дії її «ієрархів» не відповідають загальнообов’язковим для Православної Церкви нормам церковного устрою, тобто канонам. * * * Основоположним принципом існування Святої Церкви є наявність в ній канонічно рукоположеного єпископату, що має апостольське преємство, не є забороненим і не знаходиться під церковним судом. Загальновідомо, що УПЦ-КП виникла в результаті так званого «Всеукраїнського (Об’єднавчого) Православного Собору» 25-26 червня 1992 р., що проходив у Києві. На цьому «соборі» т. з. УАПЦ включила до складу свого «єпископату» колишнього митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка), якого уже кіріархальна Церква, єпископом якої він був, 11 червня 1992 р. позбавила священного сану. «Собор» вніс поправки до Статуту УАПЦ, внаслідок чого УАПЦ перестала існувати, виродившись в УПЦ-КП. На «соборі» постало питання: «Як ставитись до факту позбавлення священства колишнього митрополита Філарета?» «Собор» відповів: «Осудити (рішення) як таке, що не має сили відносно УПЦ-КП»10. Даним висловом «собор» визнав рішення від 11 червня дійсним для всієї Православної Церкви, окрім себе. Що і було справедливим, оскільки сама УАПЦ не являлася канонічною церквою, а лише розкольницьким від УПЦ угрупованням, «єпископат» якого не мав апостольського преємства. Неканонічність УАПЦ Нині існуюча Українська Автокефальна Православна Церква, а також та УАПЦ, до якої приєднався монах Філарет (Денисенко), беруть свій початок з 19 серпня 1989 р., коли про вихід з-під юрисдикції РПЦ разом зі своєю парафією оголосив львівський прот. Володимир Ярема. Цим актом своєї непокори керуючому єпископу він порушив присягу, яку давав перед своєю священицькою хіротонією. Текст її говорить: «Призиваємий нині до священицького служіння, обіцяю і клянусь перед Всемогутнім Богом, перед Його Святим Хрестом і Євангелієм в тому, що бажаю і за допомогою Божою щосили старатимусь проходити це служіння згідно зі словом Божим, з Правилами Церковними і вказівками священоначалія… …у всьому бути покірним Архієрею; ввірені моїй опіці душі охороняти від всіх єресей і розколів… У завершення цієї клятвеної обіцянки цілую Євангеліє і Хрест мого Спасителя». Порушивши присягу, він став клятвопорушником і підпав під дію церковного суду, яким спочатку був заборонений у священослужінні, а згодом позбавлений священного сану. Адже і ап. Павел писав, що гріх «клятвопорушників» є «противне здоровому вченню» (1 Тим. 1, 10). Приклад Яреми наслідували й інші священики, багато з яких пішли в розкол внаслідок обману колишнього львівського протоієрея, котрий говорив, що має благословення та антимінс Вселенського, нині покійного, патріарха Димитрія. Останній же своє ставлення до розколу висловив у листі до патріарха Московського і всієї Русі: «Вселенська Патріархія визнає тільки одну канонічну Православну Церкву в установлених Патріаршим і Священним Синодом у 1593 р. межах Вашої Святої Церкви»11. Дії духовенства мали відверто розкольницький характер, оскільки 39-те Апостольське правило говорить, що «пресвітери і диякони без волі єпископа нічого да не звершують». А тому, щоб втримати за собою паству і повернути на свій бік інші парафії, Ярема почав виправдовувати свої антиканонічні дії ідеєю автокефалії, тому що лише одна вона, за його словами, могла врятувати Православ’я в Галичині від уніатсько-католицької експансії. Утопічність цієї аргументації проілюструвала поведінка нинішнього лжепатріарха КП під час візиту до України римського понтифіка та приїзд до Києва у 2003 р. мінської копії Туринської плащаниці, з якого розпочалося братання та співслужіння нинішніх послідовників справи Яреми з уніатами. Димитрій Ярема неодноразово говорив, що автокефалію необхідно проголосити незалежно від її канонічності. * * * Святий Ігнатій Богоносець говорить, що там, де немає єпископа, немає Церкви. Про це основоположне правило церковного устрою прекрасно знав і Ярема. Необхідно було, щоб новопроголошену організацію очолив єпископ, а такого в Україні у розкольників не було. Довгі пошуки серед єпископату РПЦ увінчались успіхом, коли до розкольників приєднався колишній Житомирський єпископ Іоанн (Боднарчук), який через поганий стан здоров’я знаходився поза штатом. Єпископ Іоанн 16 жовтня прийняв пропозицію розкольників, а 22 жовтня 1989 р. самовільно звершив на території (не своєї) Львівської єпархії в Петропавлівській церкві богослужіння і дияконську хіротонію Юрія Бойка. Цими діями він грубо порушив церковні канони. Так, 14-те Апостольське правило забороняє «єпископу залишати свою єпархію і переходити в іншу»; 33-тє Апостольське правило забороняє «приймати будь-кого із чужих єпископів… без рекомендаційної грамоти», якої, звісно ж, у Боднарчука не було; Правило 8-ме III Вселенського Собору попереджає, щоб «ніхто із єпископів не простирав влади на іншу єпархію, яка з самого початку не була під його рукою, або його попередника», про це ж говорить і II-ге правило II Вселенського Собору. Про те, що єпископ не може звершувати богослужіння, а тим більше хіротонію, поза межами своєї єпархії, говорить 35-те Апостольське правило. Той же, хто так зробить, згідно з тим же правилом «да буде ізвергнутий і він, і поставлений від нього». Про це йде мова в 13-му і 14-му правилах Антіохійського Собору, 3-му і 15-му Сердикійського, 48-му і 54-му Карфагенського, 17-му Трулльського Соборів та ін. Ігноруючи все це, Боднарчук того ж дня проголошує «Українську Православну Церкву греко-українського обряду», чим посилює розкол і одночасно підпадає під дію церковного суду. * * * 14 листопада 1989 р. відбулося розширене засідання Священного Синоду РПЦ (старійшим членом якого був і колишній митрополит Київський Філарет), на якому розглядалася справа єпископа Іоанна. На ньому, керуючись 6-м правилом II Вселенського Собору, 38-м правилом Карфагенського Собору, 5-м правилом Антіохійського Собору, 10-м правилом Карфагенського Собору, на основі 15-го правила Константинопольського Двократного Собору, яке карає позбавленням сану єпископа, що насмілився відступити від спілкування зі своїм Патріархом і вчинити розкол, Священний Синод, констатуючи впертість і нерозкаяність єпископа Іоанна, турбуючись про єдність Церкви та спасіння віруючих, позбавив єпископа Іоанна священного сану і чернецтва. З того часу колишній єпископ Іоанн, згідно з церковними правилами, перед лицем Церкви став іменуватись Василем Миколайовичем Боднарчуком, тобто звичайним мирянином, «священослужіння» якого в подальшому стало блюзнірством і хулою на Духа Святого. А хула на Духа Святого, згідно з євангельською істиною, є смертним гріхом. За словами Спасителя: «…хто ганьбитиме Духа Святого, — тому не буде прощення довіку, але підлягає він вічному осудженню» (Мк. 3, 29). «14-м і 15-м правилами Двократного Собору, 31, 35, 15, 16, 12-м Апостольськими правилами та іншими, Архієрейський Собор підтверджує визначення Священного Синоду від 14 листопада 1989 року стосовно колишнього єпископа Іоанна (Боднарчука) і заявляє про повну неканонічність проголошеної ним «Української Автокефальної Православної Церкви греко-українського обряду».12 Пізніше Боднарчук писатиме: «После долгих раздумий я обратился к Вам, Ваше Святейшество, и к членам Священного Синода о снятии с меня церковного прещения и восстановлении меня в епископском достоинстве… …Я все осознал и очень сожалею, что так получилось. От всего сердца раскаиваюсь в этом, прошу простить мне и снять с меня запрещение, которое тяжелым бременем лежит на моем измученном сердце, и восстановить меня в епископском достоинстве»13. Цим він констатував і сам, що всі «священнодії», звершені ним після позбавлення сану, є недійсними. Але ці його «священнодії» породили розкольницьку «ієрархію». Неканонічність подальшої «ієрархії» УАПЦ «Похитнути церковні правила, що відносяться до ієрархії, означало б похитнути саму ієрархію і створити в духовній будові Церкви прірву». Святитель Філарет (Дроздов) Щоб дати відповідь на запитання, чи є канонічною (благодатною, дійсною) «ієрархія» УАПЦ (а надалі це матиме і безпосереднє відношення до «ієрархії» УПЦ-КП), визначимось, що таке ієрархічний устрій Церкви і коли він вважається канонічним, а коли ні. Ієрархічне священство — богоустановлена інституція. Від свого початку Церква знає три ступені ієрархічного служіння: єпископський, пресвітерський і дияконський. Єпископи — преємники (спадкоємці і послідовники) апостолів, що мають через низку рукоположень благодатний зв’язок з ними. Це архіпастирі та вищі вчителі своїх Церков. За вченням свт. Іоанна Дамаскіна, їм вручена Церква. Найважливішим актом поставлення на священні ступені для священнослужителів являється хіротонія (рукоположення). Для того, щоб хіротонія була дійсною і законною, необхідно дотримуватися ряду умов, які стосуються як тих, кого рукопокладають, так і тих, хто рукопокладає, а також самого звершення Таїнства. Право звершення хіротонії належить виключно єпископам як преємникам святих апостолів. Про це йдеться уже в II-му Апостольському правилі: «Єпископа да поставляють два або три єпископи». Це правило було порушено Боднарчуком двічі. По-перше, на час звершення ним єпископських «хіротоній» він уже не був єпископом, оскільки на підставі явних провин був позбавлений сану. По-друге, якщо навіть залишити осторонь те, що його «священнодійства» були кощунством, то в безблагодатності породженої ним «ієрархії» УАПЦ все одно немає ніякого сумніву, оскільки другим «єпископом», з яким Боднарчук «рукоположив» свого брата Івана (Василя), Андрія Абрамчука, Данила Ковальчука, Миколая Гроха, Романа Балащука та майбутнього «патріарха» УПЦ-КП Володимира Романюка, був аферист Віктор (Вікентій) Чекалін — позбавлений сану за грубі порушення канонічних норм тульський диякон, що видавав себе за архієрея. (Остання звістка про нього: Чекалін прийняв буддизм і розшукується Інтерполом.) Іншою умовою дійсності хіротонії з боку особи, що звершує її, є її перебування при церковній владі. Оскільки Боднарчук був поза штатом, то його дії є недійсними згідно з 13-м правилом Анкірського Собору, 10-м правилом Антіохійського та 14-м правилом VII Вселенського Соборів, які їх забороняють і засуджують. Архієрей має право преподати хіротонію лише особам, які знаходяться в юрисдикції його єпархії, про що говорять 15-те правило Сардикійського, 9-те і 10-те правила Карфагенського Соборів. Боднарчук, крім того, що не мав своєї єпархії, ще й звершував свої дії в межах іншої, грубо порушуючи 35-те Апостольське правило: «Єпископ та не насмілюється творити рукоположення поза межами своєї єпархії в селах та містах, йому не підпорядкованих. Якщо ж його буде викрито як такого, що здійснив це без згоди того, в чиєму підпорядкуванні знаходяться ці міста і села (на той час Львівською єпархією керував єпископ Іриней (Середній), нині керуючий Дніпропетровською єпархією, який, звісно ж, ніякого дозволу Боднарчуку не давав), да буде позбавлений сану і він, і поставлені від нього». Про це ж іде мова в 2-му правилі II Вселенського Собору, 13-му і 14-му правилах Антіохійського Собору. Таким чином, станом на 25-26 червня 1992 р. (дату проведення т. з. Об’єднавчого Собору) УАПЦ не мала загальноприйнятої в Православній Церкві ієрархічної структури. В ній не було єпископату, а отже, і Церквою, тим більше Православною, її назвати не можна. Засвідчив цей факт і сам Філарет (Денисенко), який 26 червня відмовлявся співслужити у Свято-Софійському соборі з тими, хто його прийняв. Філарет знав, що «єпископат» УАПЦ, до складу якого він увійшов, є не лише неканонічним і безблагодатним, а не являється єпископатом взагалі. Розуміли це і «архієреї» УАПЦ. Беззаперечним і документально на відеоплівку засвідченим фактом залишається те, що Філарет переконав «митрополита» Антонія (Масендича) і «архієпископа» Володимира (Романюка) таємно перерукоположитися у нього самого. У серпні 1992 р. він з монахом Яковом (Панчуком), який до відхилення в розкол був єпископом Почаївським, вікарієм Київської Митрополії, в своїй домовій церкві «перерукоположив» Антонія із «митрополита» в «митрополита», а Володимира із «архієпископа» в «архієпископа», чим покладає початок лжеієрархії Київського Патріархату. Про канонічне достоїнство (благодатність) пізнішої «ієрархії» і говорити годі. Канонічне достоїнство Київського Патріархату, або Чому УПЦ-КП називають безблагодатною «…Філарета ніхто не визнає як архієрея». Патріарх Константинопольський Варфоломій (З доповідної записки віце-прем’єр-міністра України М. Жулинського Президенту України Л. Кравчуку. 29 жовтня 1993 р.) «Без єпископа немає Церкви…». Св. Ігнатій Богоносець (Антіохійський) В інтерв’ю газеті «День» від 15.09.2001 р. М. А. Денисенко («патріарх» УПЦ-КП) заявив: «Від того, визнавати чи не визнавати Патріархом Філарета, від ставлення до його анафеми залежить рішення багатьох важливих питань, таких як: «Мають дві українські неканонічні Церкви єпископат чи ні?» Тому що невизнання Патріарха Філарета автоматично означає невизнання всіх тих єпископів, яких він рукоположив, і тих, у свою чергу, яких рукоположили рукоположені ним єпископи. Якщо мене позбавити сану, то вийде, що не існує і корпуса українського священства (тому що вони всі рукоположені недійсними єпископами)». Виходячи з вищесказаного, для того, щоб визначити ступінь канонічного достоїнства псевдорелігійного новоутворення, яке 25-26 червня 1992 р. назвало себе «Київським Патріархатом» і під цією назвою діє сьогодні в Україні, необхідно з’ясувати, ким був на момент проведення «Всеукраїнського («Об’єднавчого») Православного Собору» нинішній глава «Київського Патріархату» Михайло Денисенко. Відповідь: Рішенням Архієрейського Собору РПЦ 11 червня 1992 р. звинуваченого в антицерковній діяльності колишнього митрополита Філарета позбавлено всіх ступенів священства і всіх прав, пов’язаних з перебуванням в клірі. На момент проведення «Об’єднавчого Собору» він був ченцем Української Православної Церкви, очолюваної з 28 травня 1992 р. Митрополитом Київським і всієї України Володимиром (Сабоданом). Канонічне обґрунтування прийнятого Собором рішення буде наведено після історичного екскурсу, який пояснить необхідність і своєчасність вжитих заходів. Історичний екскурс в генеалогію філаретівського розколу «Щоб судити про людину й передбачити, що вона може вчинити в майбутньому, треба знати, що вона робила в минулому». В’ячеслав Липинський «…Не топчіте Святого закона, Не зовіте преподобним Лютого Нерона…». Т. Шевченко, «Холодний яр» Сьогодні багато хто із прибічників т. з. Київського Патріархату, які є дійсно патріотами своєї землі, люблять Україну і свій народ, з його мовою, традиціями та звичаями, на жаль, вірять в розповсюджений розколоначальником та його прибічниками міф, буцімто ті заходи церковного покарання, які були застосовані відносно колишнього Предстоятеля УПЦ, «були спрямовані, — як він заявив 14 квітня 1992 р. на прес-конференції в Укрінформагентстві, — проти дарування автокефалії Українській Православній Церкві, оскільки я, — говорив далі він, — головна пружина, яка штовхає Церкву до повної канонічної незалежності». В цій свідомій брехні, звичайно, є доля правди. І правда ця полягає в тому, що, зазнавши поразки на Патріарших виборах 1990 р., Філарет дійсно взяв курс на відокремлення УПЦ. Проте приводом до цього були аж ніяк не патріотичні почуття, а страх осуду зі сторони всієї церковної Повноти за ті злочини проти Церкви, які він звершив за 30 років свого перебування в єпископському сані в лоні РПЦ. «І не дивно: адже сам сатана набирає вигляду Ангела світла, а тому не велика річ, коли й слуги його набирають вигляду служителів правди; але кінець їх буде по ділах їхніх» (2 Кор. 11, 14-15). * * * В управління Православною Церквою в Україні архієпископ Філарет (Денисенко) вступив 14 травня 1966 р. разом з призначенням постійним членом Священного Синоду РПЦ, Екзархом України, архієпископом Київським i Галицьким. З 27 жовтня 1990 р. він — Предстоятель Української Православної Церкви, незалежної і самостійної в своєму управлінні, — Блаженніший Митрополит Київський і всієї України. Коли прийшов час перебудови і гласності, і суспільство почало звільнятись від кайданів тоталітаризму й КДБ, Філарет був викритий одним з перших. «Митрополит Філарет — твердий, навіть деспотичний лідер, дуже досвідчений політик, неперевершений майстер політичної інтриги, що вселяв архієрейському корпусу і духівництву скоріше страх, ніж повагу… він за своїм способом життя, тісними зв’язками з компартійною верхівкою і т. п. був дуже вразливий для критики»14. Широкі маси віруючих і невіруючих дізнавалися з публікацій у періодичних виданнях Києва і Москви про особисте життя митрополита Філарета, що далеко не відповідало чернечому. Окрім порушень чернечих обітниць, суспільна думка звинувачувала його в співпраці з органами державної безпеки. Обвинувачення ці не були необґрунтованими. Згадує К. М. Харчев, колишній Голова Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР: «Всі питання, які ми перед ним ставили на зовнішній арені, завжди виконував блискуче. Завжди з честю викручувався зі складних ситуацій і завжди давав прийнятні для нас результати. Прекрасний був виконавець. Ми, в свою чергу, намагалися чітко ставити перед ним завдання, заздалегідь обговорювали, в яких межах він може діяти. Все зводилося, розуміється, до захисту й пропаганди партійної позиції. Ну, ви знаєте: нема ніякого тиску на Церкву, Церква у нас живе вільно — це, даруйте, марення сивої кобили»15. Перебуваючи на посаді Глави Української Церкви, Філарет своєю особистістю дискредитував і кидав тінь на всю Церкву. Це і пролунало в Заяві 26 народних депутатів Верховної Ради України 20 січня 1992 р.: Не «секрет, а надбання гласності, що саме митрополит Філарет (Денисенко) тісно зв’язав свою тридцятилітню діяльність зі службами КДБ для того, щоб догодити владі КПРС, послужити безбожній владі, не так в інтересах Церкви, як заради кар’єри та можливості утримувати Церкву в Україні в руках єдинодержавної диктатури. Усе це відвертає від Церкви людей, зводить нанівець проповідницьку, місіонерську роботу чесного священика, поглиблює ворожнечу між конфесіями і сприяє розколам. Наша депутатська свідомість закликає проголосити очевидний факт: митрополит Філарет (Денисенко) є перепоною на шляху духовного відродження України, очищення суспільства від сталінських хвороб, він повинен залишити посаду Предстоятеля Української Православної Церкви, дати їй можливість зберегти свою єдність, правильно самовиразитися в нових державних умовах, окормити змучений народ чистою вірою і духовною силою»16. Священнослужителі Української Православної Церкви звинувачували митрополита Філарета в успіхах уніатів у Галичині, у виникненні і поширенні автокефального розколу. Через грубе й деспотичне керування Київською Митрополією з юрисдикції Московського Патріархату пішли безліч кліриків і мирян, які не бажали більше випробовувати на собі свавілля Київського Митрополита і його цивільної дружини. Влітку 1991 р. єпископ Переяслав-Хмельницький Іонафан (Єлецьких), вікарій і помічник Філарета, подав у Патріархію рапорт про недостойну архієрейського сану поведінку митрополита, за що був позбавлений сану. Кількість скарг, що надходили в Патріархію, стрімко зростала. Помісний Собор РПЦ, що тоді намічався, повинен був розглянути висунуті звинувачення на адресу митрополита Філарета. Щоб забезпечити собі недоторканність (а не керуючись церковною необхідністю і, тим більше, не з патріотичних міркувань), митрополит Філарет став активно форсувати процес отримання автокефалії для УПЦ з ним на чолі. 31 березня — 5 квітня 1992 р. у Свято-Даниловому монастирі проходив Архієрейський Собор РПЦ, на якому обмірковувалося клопотання єпископату УПЦ (прийняте під авторитарним тиском митрополита Філарета) про надання УПЦ статусу автокефалії. В ході обговорень все частіше почали звучати звинувачення на адресу митрополита Філарета, який використав надану УПЦ самостійність і незалежність в управлінні не на подолання розколу і повернення тих, хто відпав в унію, а зробив її засобом посилення своєї особистої влади. Собор визнав за краще, щоб митрополит Філарет пішов у відставку, оскільки його особі не притаманні якості, які сприяли б єднанню навколо нього православних кліриків і мирян України. Врешті-решт з цим погодився і сам митрополит Філарет, який перед Хрестом і Євангелієм пообіцяв піти у відставку: «Якщо я сказав, що я це зроблю, — значить, я зроблю. Я подам прохання Архієрейському Собору УПЦ про те, що я прошу відняти від мене ось ці повноваження — права Предстоятеля УПЦ і вибрати на це місце нового Предстоятеля»17. Відносно статусу УПЦ Собор прийняв рішення «мати судження про надання УПЦ повної канонічної незалежності на черговому Помісному Соборі РПЦ»18, коли, «як того потребує церковна дисципліна, в погодженні з усіма Помісними Православними Церквами, повнота Української Православної Церкви вільно виявить про це свою волю»19. Повернувшись в Україну, порадившись з тодішнім президентом України Л. Кравчуком, забравши архів та церковну казну УПЦ, митрополит Філарет зрікся даної ним архієрейської клятви, чим поклав початок новому розколу, який і до сьогодні роздирає хітон Христовий — Його Святу Православну Церкву в Україні. Вихід з кризи Згідно з п. 12 ст. V Статуту про управління УПЦ, в зв’язку з причиною, «яка робить неможливим виконання ним (Митрополитом Київським. — О. Д.) обов’язків Предстоятеля УПЦ» (в даному випадку відступництво глави Церкви. — О. Д.), тимчасове керування УПЦ перейшло до старішого за хіротонією члена Священного Синоду УПЦ — Митрополита Харківського і Богодухівського Никодима (Руснака). Владика Никодим 27 травня 1992 р. скликав єпископів Української Православної Церкви в м. Харкові на Архієрейську нараду, на якій було прийнято рішення про негайне проведення Архієрейського Собору УПЦ. В Києві проведення Собору УПЦ було неможливим. Згадує Митрополит Харківський і Богодухівський Никодим: «…але, на жаль, відповіді на мою телеграму відносно скликання Собору УПЦ від Філарета я не отримав. Тоді я зателефонував йому і повідомив, що з благословення Святішого Патріарха Алексія II мені, як найстаршому серед єпископів України и Місцеблюстителю Київської Митрополії, доручено скликати в Києві Собор єпископів для обрання нового Предстоятеля, і висловив надію на те, що Філарет братиме участь в Архієрейському Соборі. На моє звернення надійшла така відповідь: «Ви думаєте, що єпископи Вас послухають? Вас тут камінням поб’ють, якщо Ви приїдете до Києва скликати Собор. Ви ніг звідси не винесете». Після цього мій співбесідник кинув трубку»20. Митрополит Никодим очолив та провів 27-28 травня Собор єпископату УПЦ. Основним його діянням стало висловлення недовіри митрополиту Філарету, зміщення його з Київської кафедри, з посади Предстоятеля УПЦ та зарахування за штат у зв’язку з невиконанням ним клятвеної обіцянки звільнити посаду Предстоятеля УПЦ, даної на Архієрейському Соборі 31 березня — 5 квітня 1992 р. Канонічність дій єпископату УПЦ і рішень Харківського Архієрейського Собору Варто відзначити, що на момент проведення Харківського Собору Філарет уже не був Предстоятелем УПЦ. Зараз Михайло Денисенко намагається поставити під сумнів правочинність Харківського Собору, говорячи, що його учасники нібито порушили 34-те Апостольське правило: «Єпископам усякого народу личить знати першого серед них, і визнавати його як главу, і нічого, перевищуючого їхньої влади, не творити без його міркування». Однак на той час Філарет практично вже тричі був заборонений у священнослужінні та позбавлений усіх прав Предстоятеля Церкви. Перший раз, коли на Архієрейському Соборі РПЦ 31 березня — 5 квітня 1992 р. перед Хрестом і Євангелієм він завірив архіпастирів, що «в ім’я церковного миру подасть прохання про звільнення його від обов’язків Предстоятеля». Вдруге Філарет був заборонений під час розширеного засідання Священного Синоду РПЦ (6-7 травня 1992 р.), який заборонив «митрополиту Філарету в період до Архієрейського Собору УПЦ діяти в якості Предстоятеля, а саме: скликати Синод, рукоположити архієреїв, видавати укази і звертання, що стосуються УПЦ. Винятком є скликання Архієрейського Собору Української Православної Церкви для прийняття його відставки й обрання нового Предстоятеля». На цьому ж засіданні Синоду дії Філарета були кваліфіковані «як хула на соборний розум Церкви, що діє під проводом Святого Духа». Саме тоді вперше дії Філарета були названі злочином проти соборності і визначені як хула на Духа Святого, що само по собі не підлягає прощенню (див.: Лк. 12, 10; Мк. 3, 29). Однак і цього разу Синод поклав надію на покаяння Філарета і запросив його в черговий раз на засідання Синоду. Філарет не відповідав, але розгорнув широку антицерковну діяльність у Києві. Крім того, на тому ж засіданні Священного Синоду було визначено, що до виборів нового Предстоятеля УПЦ цю посаду, згідно зі Статутом УПЦ, обійматиме Митрополит Харківський Никодим. Таким чином, Філарет на час проведення Харківського Собору вже не мав жодної ознаки Предстоятельської влади. Тому нинішні спекуляції Денисенка на тему 34-го Апостольського правила не мають канонічних підстав. Скоріше навпаки, сам розколоначальник підпадає під осуд цього правила та 15-го правила Константинопольського Двократного Собору (наводилося при розгляді справи єп. Іоанна Боднарчука), оскільки відійшов від спілкування зі своїм Патріархом, який згідно з 2-м п. V глави Статуту про управління УПЦ благословляє обраного єпископатом УПЦ Предстоятеля УПЦ. За що засуджено митрополита Філарета і позбавлено сану? «… якщо ж і церкви не послухає, то нехай він буде тобі, як язичник і митар!» (Мф. 18, 17). Звільнивши митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ, Архієрейський Собор у Харкові мірою запобіжного заходу обрав заборону у священнослужінні митрополита Філарета до остаточного вирішення цього питання Архієрейським Собором всієї Руської Церкви. Митрополит Філарет залишився глухим до соборного голосу Церкви. Порушивши архієрейську присягу, порушивши власну клятву, яку дав перед Хрестом і Євангелієм, він не виконав ні визначення квітневого Архієрейського Собору РПЦ, ні визначень Харківського Архієрейського Собору, ні постанови Священного Синоду. У зв’язку з цим його діяльність підпала під дію синодальної постанови від 7 травня 1992 р., яка передбачала у випадку невиконання вищевказаних визначень «передати митрополита Філарета суду Архієрейського Собору Руської Православної Церкви»21, дата проведення якого була призначена на 11 червня 1992 р. * * * Єпископи Української Православної Церкви, які зібралися на Архієрейський Собор, склали, підписали й оприлюднили Заяву, у якій, стурбовані долею Святого Православ’я на рідній землі, закликали звернути увагу всієї Повноти Православної Церкви, що знаходиться під омофором Святішого Патріарха Московського і всієї Русі, на недостойну поведінку колишнього Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета. В заяві від імені 16 архієреїв Української Православної Церкви перелічувалися звинувачення на адресу колишнього Предстоятеля УПЦ, підтверджені посиланнями на канони, і давалася вичерпна характеристика розкольницьким діям митрополита Філарета, за які, на підставі 15-го правила Двократного Собору, він підлягав позбавлення сану. «Усе вищевикладене, — резюмуючи, відзначали в Заяві єпископи, — ми передаємо суду Архієрейського Собору Руської Православної Церкви і наполегливо просимо прийняти по відношенню до митрополита Філарета, як свідомого порушника церковного благочестя і канонічного порядку, суворі заходи стягнення, як того вимагають Священні Канони, слідувати яким ми всі урочисто обіцялися перед лицем Православної Церкви»22. Як і визначено було на засіданні Священного Синоду від 28 травня 1992 р., спеціально скликаний Архієрейський Собор для розгляду справи митрополита Філарета, звинуваченого в антицерковній діяльності, відбувся 11 червня 1992 р. у Свято-Даниловому монастирі під головуванням Святішого Патріарха. Патріарх Алексій II довів до відома митрополита Філарета рішення Священного Синоду РПЦ про скликання Архієрейського Собору і викликав його на цей Собор. Незважаючи на те, що виклик був троєкратним, як того вимагає церковне судочинство, митрополит Філарет на вказаний Собор не з’явився, після чого Собор, згідно з канонами, міг розглядати справу обвинувачуваного за його відсутності. Ігноруючи рішення Українського Собору і постанову Священного Синоду РПЦ, заборонений у священнослужінні, митрополит Філарет продовжував звершувати богослужіння. Напередодні Архієрейського Собору він разом з єпископом Почаївським Яковом (Панчуком), нехтуючи загальноцерковними канонами, постановами вищої влади Руської і Української Церков, звершував «єпископські хіротонії». Здійснюючи судовий розгляд справи Філарета (Денисенка), колишнього митрополита Київського і всієї України, Архієрейський Собор заслухав Заяву єпископату Української Православної Церкви, яка, по суті, стала судовим позовом. Преосвященні архіпастирі Української Православної Церкви і архієреї, які раніше проходили архіпастирське служіння в Україні, своїми свідченнями підтвердили справедливість усіх пунктів звинувачення, висунутих у Заяві єпископату УПЦ щодо митрополита Філарета. Теми особистого життя митрополита Філарета, що у ту пору набула широкого розголосу, майже не торкалися. Таким чином, були засвідчені наступні злочини: 1) «…авторитарні методи керування Українською Православною Церквою і Київською єпархією, повне ігнорування соборного голосу Церкви, а також прояви жорстокості і зарозумілості у стосунках із співбраттями по архіпастирському служінню, кліриками і мирянами, відсутність співчуття і християнської любові; 2) спосіб життя, який не відповідає вимогам канонів і кидає тінь на Церкву; 3) клятвопорушення, що виявилося в невиконанні даної ним перед Хрестом і Євангелієм на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви, що проходив 31 березня — 5 квітня ц. р., обіцянки скликати Архієрейський Собор Української Православної Церкви і подати на ньому прохання про відставку з посади Предстоятеля Української Православної Церкви; 4) свідоме перекручення справжніх рішень Архієрейського Собору РПЦ у своїх публічних виступах, у тому числі через засоби масової інформації, хула і наклеп на Архієрейський Собор і тим самим на Православну Церкву; 5) здійснення священнодійств, у тому числі хіротоній у сан диякона, пресвітера і єпископа в стані канонічної заборони; 6) одноосібне присвоєння собі соборної влади, що виявилося в погрозі накладення заборон на архієреїв, які, діючи у відповідності зі Священними Канонами і Статутом Української Православної Церкви, прийняли на Архієрейському Соборі в Харкові 27 травня ц. р. рішення усунути його з посади Митрополита Київського і всієї України і заборонити у священнослужінні; 7) учинення розколу в Церкві незаконним рукоположенням нових єпископів з призначенням їх на кафедри, зайняті канонічними архієреями, та іншими злочинними діями». Ретельно розглянувши всі обставини справи по звинуваченню колишнього митрополита Київського, а також єпископа Почаївського Якова (Панчука) в тяжких церковних злочинах, Архієрейський Собор в особливому «Судовому діянні» ухвалив: — «За жорстоке і зарозуміле відношення митрополита Філарета (Денисенка) до підвідомчого духовенства, диктат і шантаж (Тит. 1, 7-8, 27-ме правило святих апостолів), — внесення своєю поведінкою і особистим життям спокуси в середовище віруючих (Мф. 18, 723; 3-тє правило I Вселенського Собору24, 5-те правило V-VI Вселенського Собору), — клятвопорушення (25-те правило святих апостолів), — публічний наклеп і хулу на Архієрейський Собор (6-те правило II Вселенського Собору ), — здійснення священнодійств, враховуючи рукоположення, у стані заборони (28-ме правило святих апостолів25), — учинення розколу в Церкві (15-те правило Двократного Собору): 1. Позбавити митрополита Філарета (Денисенка) сущого сану, знявши з нього всі ступені священства і всі права, пов’язані з перебуванням у клірі. 2. Вважати всі рукоположення в сан диякона, пресвітера і єпископа, здійснені митрополитом Філаретом у забороненому стані з 27 травня ц. р., а також усі заборони, накладені ним на кліриків і мирян з 6 травня ц. р., незаконними і недійсними. 3. Позбавити сану єпископа Почаївського Якова (Панчука) за співучасть в антиканонічних діях колишнього митрополита Київського Філарета і лишити його всіх ступенів священства»26. Архієрейський Собор Руської Православної Церкви звернувся з Посланням до пастирів і пастви Української Православної Церкви. У Посланні Собор зі скорботою засвідчив, що на землі України виник новий розкол, причиною якого стали дії колишнього митрополита Київського Філарета. Передбачаючи перекручене тлумачення причин, що спонукали Собор до вживання вищевикладених заходів заборони, Послання особливу увагу акцентує на тому, що «Філарет і Яків позбавлені сану не за переконання, а за злочини проти Церкви, що виявилися у свідомому грубому порушенні Священних Канонів»27. Що ж стосується повної канонічної самостійності, то «ми твердо переконані, — говорять отці Собору всієї РПЦ, — питання це повинне вирішуватись законним канонічним шляхом через скликання Помісного Собору й узгодження його рішень з волею всіх братерських Помісних Церков. Якщо цього не відбудеться, ми пожнемо лише нові і нові розколи, що несуть загибель церковному життю»28. Про прийняті Собором рішення були повідомлені Православні Патріархи і всі Глави Помісних Православних Церков. У свою чергу звернувся до кожного з них з апеляцією і позбавлений священного сану чернець Філарет. «…Я не вважаю себе винним, — писав він, — у пред’явлених мені заочних обвинуваченнях на Харківському і Московському Соборах, і тому не можу визнати справедливим Судове діяння Архієрейського Собору Руської Православної Церкви від 11 червня 1992 р. Звертаючись до Вашої Святості, смиренно прошу Вашого канонічного захисту мого Архієрейського достоїнства і відновлення справедливості…»29. Тут слід зауважити, що, продовжуючи «священнодіяти» і навіть насмілюючись звершувати рукоположення після свого вилучення із сану за вироком законної церковної влади (Архієрейського Собору Руської Православної Церкви), вже через такі дії колишній митрополит Філарет втратив право на апеляцію, виходячи з 29-го (38) правила Карфагенського Собору, 14-го — Сардикійського і 4-го — Антіохійського Соборів. Але і саму апеляцію необхідно було подавати в даному випадку не Главам Помісних Церков, а Помісному Собору Руської Православної Церкви, який є вищою судовою інстанцією тієї Помісної Церкви, до складу єпископату якої колишній митрополит Київський входив до свого вилучення із сану. Впродовж найближчого часу Глави Православних Церков висловилися з приводу цього. Вони надіслали свої привітання новообраному Предстоятелю Української Православної Церкви — Митрополиту Київському і всієї України Володимиру (Сабодану), а також, визнавши справедливими, висловили підтримку рішень та заходів, прийнятих щодо колишнього митрополита Київського Філарета (Денисенка), і заявили про невизнання його дій, оскільки вони суперечать церковній справі. Свою одностайність висловили всі Східні Патріархи. Варфоломій, Архієпископ Константинополя-Нового та Вселенський Патріарх: «У відповідь на телеграму і лист Вашого Блаженства з приводу проблеми, яка виникла у Вашій Святішій Сестрі — Руській Православній Церкві, що привела її Священний Синод за відомими йому причинами до зняття донедавна почесного члена Синоду митрополита Київського Філарета, ми бажаємо по-братньому повідомити Вашій любові, що наша Свята Вселенська Христова Церква, визнаючи повноту виняткової з цього питання компетенції Вашої Святішої Руської Церкви, приймає Синодальне рішення про вищесказане»30. Парфеній III, Папа і Патріарх Олександрійський і всієї Африки: «З любов’ю прийняв Вашу телеграму щодо обрання Митрополита Володимира Предстоятелем Української Православної Церкви. Завіряю мого дорогого брата в наших молитвах за Вашу Святість, нового Предстоятеля Митрополита Володимира, Ваш Священний Синод і Православну Церкву в Україні. Нехай перебуває з вами Господь»31 «Дорогий брате! У плині цих важких і скрутних днів для Православної Церкви України і народу Божого під Вашим канонічним і духовним керуванням мої молитви завжди з Вами. Прошу нашого Христа Бога допомогти і захистити Ваш православний народ України, дарувати мир, захист і єдність. Кріпіться! Нехай благословить Вас Бог! Перебуваю разом з Вами!»32. Ігнатій IV, Патріарх Антіохійський і всього Сходу: «Вітаємо Вас із прийняттям дій відносно України. Наші привітання Митрополиту Володимирові, єдиному законному Предстоятелю в Україні. Завжди з вами в братерському співробітництві»33. Про своє відношення до того, що відбулося, заявили Предстоятелі інших Помісних Церков: Серафим, Архієпископ Афінський і всієї Еллади: «Довідавшись з вашої телеграми від 16 серпня про недавнє рішення Руської Православної Церкви стосовно зняття священного сану з названих у ній осіб за антиканонічні дії проти церковного священноначалія, народу Божого і всієї Церкви і статуту РПЦ, ми висловлюємо згоду з цим рішенням і заявляємо Вам про свою беззастережну підтримку. Ми відмовляємося мати будь-яке спілкування з вищезгаданими особами, позбавленими єпископського сану»34. Хризостом, Архієпископ Нової Юстиніани і всього Кіпру: «Гаряче вітаю Ваше улюблене Високопреосвященство з приводу Вашого обрання Митрополитом Київським і всієї України, від усієї душі бажаю всілякого успіху в цій справі»35. Собор єпископів Польської Православної Церкви надіслав листа Патріарху Алексію з висловленням повної підтримки позиції РПЦ в українському питанні і з привітанням Митрополиту Київському Володимиру як законному і канонічному Предстоятелю Української Православної Церкви. Дорофій, Митрополит Празький, у своєму листі від 17 червня 1992 р. також виступає за зняття митрополита Філарета (Денисенка), вітаючи разом з тим митрополита Володимира як канонічного Предстоятеля. У телеграмі від 1 червня 1992 р. Ілля II, Католикос-Патріарх всієї Грузії, сповістив про визнання ним новообраного глави УПЦ. У листі від 18 червня 1992 р. про свою підтримку рішень РПЦ повідомив Феодосій, Митрополит всієї Америки і Канади. Подальша доля розколу «Так звана УАПЦ не має канонічної спадкоємності з Київською Митрополією… Це суха гілка, котра відломилась від живого дерева нашої віри… Православна Церква вважає, що всі так звані священнодії, які звершують священники і єпископи цієї «церкви» — не благодатні…»36. Митрополит Київський і всієї України Філарет (Денисенко), 1991 «…Важно то, что нас (УАПЦ и УПЦ-КП — О. Д.) и ничто не разделяет… нет никаких проблем канонического порядка, которые бы нас разделяли». М. А. Денисенко («Патріарх» УПЦ-КП Філарет), 2003 «Але роздвоєння думки — це розщеплена свідомість, шизофренія»37. Леонід Кучма 25 червня 1992 р. Філарет, позбавлений посади і священного сану, з церковною касою УПЦ перейшов до розкольницької УАПЦ. Ця подія внесла в життя Православної Церкви нову смуту, а мовою офіційної пропаганди була гучно названа «Всеукраїнським Православним (Об’єднавчим) Собором 25-26 червня 1992 р.». Цю подію «патріарх Філарет» (Денисенко) коментує так: «Ми повністю законно провели Всеукраїнський Православний Собор 25-26 червня 1992 р., на якому було прийнято історичне рішення про об’єднання двох Церков (частини УПЦ і частини УАПЦ), не тільки з канонічної точки зору, але і з точки зору світського законодавства»38. Що ж відбулося насправді наприкінці червня 1992 р.? Подію коментує заступник голови Держкомрелігії Микола Маломуж: «В 1992 році до Держкомрелігії надійшло прохання про реєстрацію всього лише декількох незначних змін в статуті УАПЦ, зокрема про зміну назви з «УАПЦ» на «УПЦ-КП», але при цьому в поданих до комітету документах мова взагалі не йшла ні про яке об’єднання двох Церков. Ну а якщо Філарет продовжує стверджувати на своїх зібраннях чи перед телекамерами, що в 1992 році відбулося об’єднання Церков, то це його особисті домисли і емоції. Він багато чого заявляє… але все це існує лише на словах і в газетах, а не в юридичних документах. Ніякого «об’єднання церков» в 1992 році не було, а було змінено назву УАПЦ»39. Результатом вищевказаної події стало обрання Фiларета «заступником Патрiарха Київського i всієї Руси-України» спочатку Мстислава, який, до речі, до кінця своїх днів говорив про УПЦ-КП: «Я не знаю про існування такого патріархату», а потім Володимира (Романюка). Після загадкової смерті останнього у жовтні 1995 р. Фiларет був обраний, нарешті, «патріархом». Після цього він почав збирати в свою лжецеркву всіх бродячих та розстрижених лжепастирів, які перебували під забороною Православної Церкви. 29 квітня 1998 р. він озвучив уже явну екклезіологічну єресь. Посилаючись на «відсутність чітких канонічних норм створення автокефальних церков», він визнав можливим «існування двох самодостатніх сімей Православних Церков». Таким чином «філаретівщина», яка, за висловом Мстислава (Скрипника), була «трагедією українського Православ’я», стала трагедією Православ’я вселенського, оскільки дала поштовх антиканонічним діям різного роду розкольникам в інших Православних Церквах. Після того, як три філаретівських «єпископи», очолювані Адріаном (Стариною), звели на імператорський престол Великої, Малої і Білої Русі якогось Дальського, а в імператриці — Наталію Коваленко, терпіння у Руської Православної Церкви закінчилось. Архієрейський Собор Руської Православної Церкви 23.02.1997 р. ухвалив: «Відлучити ченця Філарета (Михайла Антоновича Денисенка) від Церкви Христової, і буде він анафема перед усім народом». Підстави для даного рішення наступні: — продовження Філаретом (Денисенком) розкольницької діяльності, поширення її за межі Руської Православної Церкви, що, зокрема, призвело до збільшення розколу в Болгарській Православній Церкві; — прийняття в «спілкування» розкольників інших Православних Церков; — продовження здійснення святотатських богослужінь, у тому числі блюзнірських лжехіротоній, незважаючи на обґрунтовані заборони законної церковної влади; — Філарет (Денисенко), не маючи священного сану, насмілився іменувати себе «Патріархом Київським і всієї Руси-України» у той час, як кафедру законно займає канонічний Предстоятель Української Православної Церкви в сані Митрополита; — Філарет (Денисенко) не припинив зводити хулу на єпископів, духовенство і вірних чад Української Православної Церкви, які перебувають в спілкуванні з Руською Православною Церквою, і продовжував чинити своїми діяннями зло. Згідно з яким правом церковна влада звершує суд і застосовує міри церковного покарання? Чи є ці рішення незаперечними, дійсними і дієвими? «Спільне віросповідання і постанови Вселенської Церкви визначаються із Слова Божого спільною згодою Вселенської Церкви через посередництво її вчителів». Святитель Філарет (Дроздов) «Кому Церква не Мати, тому Бог не Отець». Святитель Кіпріан Карфагенський Першоджерелом церковного права є Божественна воля Засновника Церкви — Господа нашого Іісуса Христа. Вона діяла в Церкві під час її створення і їй Церква буде підкорятися «по всі дні до кінця віку» (Мф. 28, 20). Засновуючи Церкву, Спаситель знав, що поміж пшениці будуть рости і плевели (див.: Мф. 13, 24-30), знав, що будуть негаразди, коли в Його Церкву проникатимуть вовки в овечих одежах (див.: Мф. 7, 15). Щоб запобігти цьому, Він дав своїм послідовникам — апостолам, а ті в свою чергу єпископам так зване право «в’язати і розв’язувати»: «Що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі, і що розв’яжете на землі, те буде розв’язане на небі» (Мф. 18, 18). Право накладати заборону, позбавляти священного сану за явні та засвідчені провини, які регламентовано церковним канонічним правом, таким чином дано церковній владі Самим Господом Іісусом Христом, і право це є незаперечним для тих, хто вважає себе Його послідовниками, оскільки базується на словах Євангелія. Сам Іісус Христос дав початок дисциплінарній мірі — відлученню від Своєї Церкви, коли сказав: «Якщо ж і церкви не послухає, то нехай він буде тобі, як язичник і митар» (Мф. 18, 17), тобто, нехай буде відлученим від Церкви. Пізніше святі апостоли пояснювали це в своїх посланнях та застосовували на практиці (див.: 1 Кор. 5, 5; 1 Тим. 1, 20; 2 Тим. 3, 5; Тит. 3, 10; 2 Фес. 3, 6; 2 Ін. 10-11). Необґрунтованими, позбавленими сенсу і такими, що суперечать Святому Письму, є, виходячи з вищесказаного, слова розколоначальника щодо застосованих до нього церковних заборон: «Мене ця анафема не турбує. Якщо мене вороги відлучають, то це мене не турбує. Аби Христос мене не відлучив від Себе. Я думаю, що це абсурд, щоб Господь Божественну благодать посилав залежно від того, хоче цього Москва (мається на увазі кіріархальна РПЦ. — О. Д.), чи не хоче»40. Абсурдним, скоріш за все, є власне це висловлювання. Православна Церква Христова єдина, як єдиним є її Глава Іісус Христос. В своїй абсолютній повноті Вселенське Православ’я підтримало рішення Руської Церкви відносно колишнього митрополита Філарета, а отже, згідно з його словами, стало його ворогом. Чи ж не богоборцем став М. Денисенко? Неканонічна автокефалія чи неканонічна Церква? «Дуріть дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть Бога». Т. Шевченко, «Холодний яр» Існує ще одне базове питання, пов’язане з терміном канонічності-неканонічності. Дуже часто, виправдовуючи себе, розкольники говорять про те, що автокефалія Руської Православної Церкви не визнавалась зі сторони Матері Церкви Константинопольської 150 років. Говорять також про те, що автокефальність більшості існуючих сьогодні Помісних Церков певний час не визнавалась з тієї чи іншої причини зі сторони їх кіріархальної Церкви або інших Помісних Православних Церков. Так, дійсно, це факти історичні, які мали місце. Причиною цього є те, що в православному світі не опрацьовано єдиний загальноприйнятий принцип проголошення автономії чи автокефалії. Наголошуючи на цьому, розкольники, однак, мовчать про той факт, що Помісні Православні Церкві, які не визнавались зі сторони Матері Церкви певний час в якості автокефальних, майже завжди перебували в євхаристичному і молитовному спілкуванні з рештою православного світу, а нерідко і з самою Матір’ю Церквою. Замовчується і те, що та чи інша самопроголошувана автокефалія проголошувалась церковною Повнотою — одностайно єпископатом, духовенством, чернецтвом та мирянами, а не окремими особами. Що ж ми маємо у випадку з «автокефаліями» українських розкольників? Як відомо, у проголошенні «автокефалії» Української Православної Церкви у 1989 р. взяла участь навіть не єпархія і не єпископ, а один протоієрей Димитрій Ярема — настоятель лише одного Петропавлівського храму Львова. Хто «умножив» ієрархію цієї «церкви» і очолив її? — Позаштатний єпископ РПЦ, без права звершувати священнодійства, в сукупності з позбавленим сану, колишнім тульським дияконом Вікентієм Чекаліним. Пізніше, іронізуючи, Боднарчук говорив, що вони з Чекаліним «жартуючи «висвятили» єпископів для «забитих сіл». Що ж стосується «автокефалії» Денисенка, то він її взагалі не проголошував! А лише, вже позбавлений сану, увійшов до того угруповання, яке було проголошене Яремою, «висвячене» Боднарчуком, досвячене Мстиславом (Скрипником) та пересвячене врешті-решт ним самим, — до так званої УАПЦ. * * * Право на існування різних Помісних Церков, що входять у єдину Вселенську Церкву, має тверду підставу як у Святому Письмі, так і в канонах самої Церкви. Однак такого права не мають розкольницькі угруповання, в яких відсутня благодать апостольського преємства і які лише самі себе називають Помісними Церквами. Таким чином, необхідно розрізняти поняття: — «неканонічна автокефалія» — проголошена самостійність, не визнана, можливо тимчасово, зі сторони Матері Церкви й інших Помісних Церков; — «неканонічна Церква» — структура, яка, не відповідаючи вимогам церковних правил-канонів, не є Православною Церквою, а угрупованням без дійсної ієрархії і, відповідно, спасительних Таїнств. Такою неканонічною «Церквою» і є сьогодні «Київський Патріархат», «єпископат» якого не має апостольського преємства. І порожніми є слова М. Денисенка, котрий даремно вселяє надію своїм послідовникам про визнання в майбутньому КП рівноправною Церквою-сестрою в сім’ї Православних Церков. Оскільки тут справа йде не про визнання самостійності, автокефальності, а про визнання церковності як такої, що є неможливим в принципі, оскільки ігнорування розкольниками церковних канонів є настільки явним, що цього не допустить і сам Бог — Засновник Церкви. Які наслідки для вірних, що свого часу потрапили та сьогодні вступають до неканонічних угруповань? «Виростають нехрещені Козацькії діти; Кохаються невінчані; Без попа ховають…». Т. Шевченко, «Тарасова ніч» Наслідки ці двоякого роду. По-перше, оскільки на підставі уже вищенаведених священних канонів, «ієрархи» цих угруповань позбавлені благодаті священства, тобто священного сану, а ті, що «рукоположені» ними і взагалі його ніколи не мали, то всі чинопослідування «священнодій», які ними звершуються, є недійсними і представляють собою лише форму, не наповнену змістом. Таким чином, замість Таїнства Хрещення, яке вводить нас в Церкву, відбувається купання, замість Спасительних Таїн Тіла і Крові Христових, які єднають нас з Богом та роблять причасниками вічного життя, ошуканим людям подаються лише хліб та вино. Замість подання через Таїнство Миропомазання всеукріпляючої Благодаті Духа Святого, відбувається лише помазання пахучим маслом. Замість законного шлюбу молоді люди ведуться розкольницькою «ієрархією» до неосвяченого Церквою співжиття. Залишаються без церковного поховання та заупокійної молитви померлі. Розуміє це в своїй більшості і розкольницьке духовенство, однак не завжди сміливо говорить про це своїй пастві. Непоодинокими є випадки, коли Таїнства, що стосуються них самих, а також рідних та близьких, вони приймають подалі від місця свого служіння в канонічній Українській Православній Церкві під виглядом звичайних мирян. По-друге, ті, хто звертаються до лжепастирів, окрім того, що в дійсності не отримують того, що просять, самі грішать проти Церкви, перетворюючись із потерпілих в співучасників злочину проти Бога та самих себе. Так, згідно з 10-м Апостольським правилом, «якщо хтось з відлученим від церковного спілкування помолиться, якщо це буде навіть і в будинку, той да буде відлучений». Про це ж говорять 11-те, 12-те, 32-ге, 45-те, 48-ме, 65-те Апостольські правила, 5-е правило I Вселенського, 2-ге Антіохійського та 9-те Карфагенського Соборів. Розкольники та православний світ сьогодні Сучасне відношення Православного світу до проблеми розколу в Українській Православній Церкві було висловлено на ювілеї 950-річчя Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, коли в Києві 27-28 серпня 2001 р. перебували офіційні делегації Помісних Православних Церков. Центральне місце в ювілейних урочистостях зайняло святкове богослужіння в день Успіння Божої Матері — престольного свята Лаври. У ньому взяли участь усі єпископи Української Православної Церкви, а також представники всіх Помісних Православних Церков (крім Єрусалимської, котра готувалася до інтронізації нового Патріарха). Звершена спільна молитва засвідчила єдність Вселенської Православної Церкви, невід’ємною частиною якої є канонічна Православна Церква України. Представники Помісних Церков, що брали участь в урочистостях, різко засудили діяльність філаретівского (УПЦ-КП) і «автокефального» (УАПЦ) розкольницьких угруповань. Вони одноголосно підтвердили, що не визнають на Україні іншої Православної Церкви, крім тієї, котру очолює обраний у 1992 році її законний Предстоятель Блаженніший Митрополит Володимир: Предстоятель Елладської Православної Церкви Блаженніший Архієпископ Афінський і всієї Еллади Христодул під час проповіді після спільного богослужіння в Трапезному храмі Києво-Печерської Лаври, звертаючись до Блаженнішого Митрополита Володимира, сказав: «Наша Мірність від імені всієї Повноти Святішої Елладської Церкви запевняє Вас, що у Вашій особі Ми визнаємо канонічного Митрополита Київського і всієї України, істинного і єдиного хоронителя апостольського преємства у Святішій Православній Церкві України разом з високоповажною ієрархією, чесним кліром і благочестивим українським народом, який перебуває під Вашим церковним управлінням». Митрополит Карфагенський Хризостом (Олександрійська Православна Церква): «Я представляю Блаженнішого Петра VII, Папу і Патріарха Олександрійського і всієї Африки. Розкол — це проблема не тільки Української Церкви, але і всього Православ’я. У Церкві повинний бути порядок. Ми приїхали, щоб засвідчити канонічну єдність з Митрополитом Володимиром. Крім нього ми інших не знаємо». Єпископ Нифонт (Антіохійська Православна Церква): «Я пишаюся тим, що представляю тут Блаженнішого Ігнатія, Патріарха Антіохійського і всього Сходу, Предстоятеля нашої древньої Церкви, у якій вперше пролунало ім’я «християнин». Ми визнаємо тільки Церкву, очолювану Митрополитом Володимиром, і наполегливо відстоюємо канони Церкви. Розкол — це гра, створена для того, щоб розділити народ, тому що те, що розділяє Церкву, розділяє і народ». Єпископ Сагарджийський і Гурджаанський Андрій (Грузинська Православна Церква): «Ми з єпископом Зугдидським і Таїшським Герасимом представляємо Святішого і Блаженнішого Іллю II, Католикоса-Патріарха всієї Грузії. Ми визнаємо лише Церкву Митрополита Володимира. Українські розкольники приїжджали в Грузію, але ніколи Грузинська Православна Церква не підтримає жоден розкол, тому що це завжди обман. У мене була можливість прогулятися по знайомому мені Києву, я зайшов у Володимирський собор і хотів помолитися. Але я навіть не міг уявити, що ця святиня не належить Православ’ю, безблагодатна, і православна людина не може там навіть молитися. Мені було дуже прикро, неприємно, і я поспішив вийти». Єпископ Зворничко-Тузлянський Василій (Сербська Православна Церква): «Наша Церква має велику любов до Української Православної Церкви. Ця Церква пройшла Голгофу, і ми очікуємо її воскресіння і воскресіння всього українського народу. Розділення — це справа диявола. Розкольники повинні прийти до Христа, поклонитися і сказати: «Господи, прости мені гріхи мої, і прийми мене як вірного раба Свого». Іншого шляху немає». Митрополит Нафанаїл (Болгарська Православна Церква): «Ми самі знаємо, що таке розкол, і тому Святіший Патріарх Максим благословив нас не тільки бути присутніми на торжествах, але і висловити свою підтримку і любов Блаженнішому Володимиру, Митрополиту Київському і всієї України. Розкол — це неправда, яка не може бути тривалою. Розкольники мріють про визнання, але це неможливо. У них один шлях — повернення через покаяння в ту Церкву, яку заснував Христос». Єпископ Триміфунтський Василіос (Кіпрська Православна Церква): «Розкол в Україні — це велика і серйозна проблема, що повинна вирішуватися тим органом чи Собором, що компетентний її вирішити. За запрошенням Української Православної Церкви в цьому Соборі можуть взяти участь представники інших Помісних Церков. Шлях вирішення цієї проблеми повинен бути строго канонічним». Митрополит Іоанніс (Албанська Православна Церква): «Ми знаємо про непросту ситуацію в Україні. Ми приїхали сюди, щоб підтримати канонічну Церкву Митрополита Володимира, і сподіваємося, що всі люди в Україні будуть їй вірні. Ця Церква — благословення для України та українського народу». Архієпископ Люблінський і Холмський Авель (Польська Православна Церква): «Я щасливий, що за благословенням Предстоятеля нашої Церкви Блаженнішого Митрополита Савви можу представляти православних Польщі на цих урочистостях. Те, що тут зібралися представники всіх Помісних Церков світового Православ’я, свідчить про нашу соборну єдність, про те, що ми є єдиною канонічною Православною Церквою. Ми хвилюємося про ситуацію в Україні, молимося, щоб усім розкольникам — філаретівцям і автокефалістам — Господь подав дар покаяння, і вони повернулися в дім Отчий. У нас добрі, близькі відносини з Константинопольським Патріархом, але якщо Константинополь буде втручатися, я це відповідально говорю, у внутрішні справи канонічної Церкви в Україні, то Польська Церква, весь єпископат будуть першими ворогами Константинополя». Єпископ Михаловський Іоанн (Православна Церква Чеських земель і Словаччини): «Розкол в Україні повинен бути подоланим тільки на базі Святого Православ’я і канонів Церкви. Хто відійшов, той відійшов. Наша Церква визнає лише Блаженнішого Митрополита Володимира». Єпископ Оттави і Канади Серафим (Православна Церква в Америці): «Я прибув за благословенням Блаженнішого Феодосія, Архієпископа Вашингтонського, Митрополита всієї Америки і Канади. Розкол — це завжди трагедія. Якщо трапиться, що якась з Церков визнає розкол, то це не вирішить проблему, а приведе до додаткового розколу, а тому це просто неможливо. Розкол — це спокуса, але це не іспит від Бога, а спокуса від диявола. Розкольники повинні покаятися, ми ж не повинні їх відкидати». Архідиякон Іов, викладач Свято-Сергієвського богословського інституту в Парижі (Константинопольський Патріархат): «Для православних віруючих Франції, для всього академічного складу викладачів і студентів нашого богословського інституту проблема розколу в Україні є питанням, яке дуже хвилює. Ми поділяємо ту богословську і догматичну точку зору, що в Україні єдиною канонічною Церквою є Українська Православна Церква, яка має статус широкої автономії і самоврядності. Розкол — це екклезіологічна єресь, тому що його представники вважають, що вони стоять вище соборної свідомості Церкви і що вони можуть самі вирішити визначені внутрішньо-церковні питання. Це абсолютно неможливо з канонічної точки зору. Звичайно, ми бачимо, що в Україні є великий потенціал для утвердження Помісної Церкви. Але це питання повинне зважуватися соборно, у консультації з Матір’ю Церквою — Руською Православною Церквою. Те, що розкольники вимовляють православний Символ віри, недостатньо і ні про що не свідчить. Потрібно ще і знаходитися в цій Церкві, тобто бути в євхаристичному єднанні з іншими Помісними Православними Церквами, що ми продемонстрували в Києві. Вони ж не знаходяться в такому єднанні з жодною Православною Церквою світу. Сумним почерком розкольників є їхня агресивність, прагнення за будь-яку ціну затвердитися в лоні якої-небудь законної Церкви. Вони засилають своїх делегатів в інші країни, шляхом обману намагаються представити себе як канонічну Церкву. Але в Церкву Христа Спасителя облудним шляхом не ввійти»41. Усі Представники Помісних Православних Церков, що прибули на святкування, засвідчили єдність світового Православ’я з канонічною Українською Православною Церквою; вони рішуче засудили розкольників, вказавши не тільки на порушення канонів, але і на те, що їхня позиція є єретичною, а також вказали на єдиний можливий шлях єдності православних в Україні — через покаяння розкольників. Її виникнення та існування стало можливим внаслідок мутаційних процесів в пострадянському українському суспільстві. «Без участі Леоніда Макаровича, можливо, і не існувало б Київського Патріархату»42. УПЦ-КП з релігійної і з політичної точок зору є неповноцінною організацією. Жодної мети, висунутої при створенні УПЦ-КП (суспільно і політично значущих, окрім мети окремих особистостей), не було досягнуто. Розкол, вчинений колишнім митрополитом Філаретом (Денисенком) під «патронатом» тодішнього президента країни, спричинив кризу в українському Православ’ї, що в жодному разі не сприяє консолідації суспільства — тій місії, яку несло Православ’я упродовж віків. Ідею автокефалії було дискредитовано; було нанесено значного збитку міжнародному авторитету і репутації України, оскільки комісія Конференції Європейських Церков, що працювала в Україні в січні 1993 р. виявила і оприлюднила численні факти порушень прав віруючих, дискримінації УПЦ. Розкол «прославив» Українське Православ’я в релігійному світі, так як Чорнобиль — Україну в суспільно-політичному. Специфічні умови появи УПЦ-КП, практично наперед запрограмована гостра боротьба в її керівництві обумовила нестабільність цієї «церкви» і явне домінування в ній політичного начала над церковним. Цілковита ізоляція від Вселенського Православ’я стала причиною повного ігнорування в КП церковних канонів, якими у своїй життєдіяльності керується Православна Церква і слідування яким визначає її відповідність і приналежність істинній Церкві Христовій. Київський Патріархат, який позбавлений благодатних дарів Святого Духа, що з покоління в покоління передаються через преємство від апостолів, став на шлях перетворення в неопротестантську секту з зовнішнім лицедійським збереженням православного обряду. Дещо про абревіатури В Україні юридично не існує релігійної організації, що має назву Українська Православна Церква Московського Паріархату (УПЦ МП). Церква, яку так іменують, має статутну назву і діє в Україні як «Українська Православна Церква» (без «МП»). З цією статутною назвою вона зареєстрована 28 червня 1991 р. Постановою Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів УРСР, протокол №5, а зміни та доповнення до Статуту «Української Православної Церкви» (знову ж таки без «МП») було зареєстровано 8 липня 1992 р. Постановою Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України, протокол № 7. «Українська Православна Церква є незалежною і самостійною в своєму управлінні», — говорить перше положення вищевказаного Статуту. Цивільний Статут Української Православної Церкви, прийнятий Священним Синодом УПЦ 11 лютого 1991 р. та зареєстрований 5 серпня 1991 р. Постановою ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів УРСР, знову ж таки називає її «Українською Православною Церквою» без усіляких добавок. Його перше положення говорить: «Українська Православна Церква є самоврядним релігійним об’єднанням (релігійною організацією) громадян з метою спільного здійснення права на свободу сповідання та поширення православної християнської віри, які перебувають у канонічній (не юридичній, не майновій, не політичній, не фізичній і т.д. — О. Д.) єдності з Московським Патріархатом, а через нього — з усіма іншими Східними Православними Патріархатами та Автокефальними Православними Церквами». Пункт другий Загальних положень того ж Статуту говорить: «Українська Православна Церква бере свій історичний початок від Хрещення Русі, що мало місце у 988 році в місті Києві за часів Великого князя Володимира. До 1448 року складала єдину Руську Православну Церкву (Київську Митрополію) Константинопольського патріархату. Після встановлення (проголошення — О. Д.) автокефалії Руської Православної Церкви (1948 р.) Київська Митрополія (УПЦ) залишилася в юрисдикції Константинопольського Патріархату. Після возз’єднання України з Росією, у 1686 р. на основі грамоти Константинопольського патріарха Діонісія, увійшла до складу Московського Патріархату (Руська Православна Церква). В 1990 р. отримала статус «самостійної і незалежної в управлінні». Останнє в канонічному порядку було прийнято на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви, що проходив в Москві у Свято-Даниловому монастирі з 25 по 27 жовтня 1990 р. Собор постановив: «Надати Українській Православній Церкві незалежність і самостійність у своєму управлінні»43. До речі, реорганізація єпархій Українського Екзархату в Українську Православну Церкву, а не в «українські єпархії Руської Православної Церкви»44, як її чомусь називає М.А. Денисенко, відбулася на Архієрейському Соборі РПЦ 30-31 січня 1990 р. з прийняттям нового «Положення про Екзархати»45. «Українською Православною Церквою» називає нашу Церкву і Святіший Патріарх Алексій II у своїй Грамоті, в якій благословляє «силою Всесвятого і Животворящого Духа бути віднині Православній Українській Церкві незалежною і самостійною в своєму управлінні…»46. Кому належить майно Православної Церкви в Україні? Майнове питання завжди відігравало не останню роль у будь-яких конфліктних ситуаціях. Гостро постало воно і в результаті виникнення розкольницьких від Православної Церкви угруповань. На свою сторону розкольники зазвичай залучали, та продовжують робити це і нині, говорячи, що УПЦ «переправляє гроші в Москву», що майно Української Православної Церкви належить «церкви іншої держави». Психологічно це діє сильно, особливо на наш зубожілий народ. Наступним етапом вищенаведеної демагогічної аргументації було насильне відторгнення майна Української Православної Церкви. В 1992 р. ситуація в Української Православної Церкви стала предметом обговорення на Асамблеї Конференції Європейських Церков (КЄЦ). «Мы были потрясены сообщениями о насилии и произволе, творимых против этой Церкви (УПЦ — О. Д.), ее епископов, духовенства и мирян, — писав в зверненні до президента Л. Кравчука Генеральний Секретар КЄЦ Жан Фішер. — Насильственные действия характеризовались нападениями на соборы, храмы, епархиальные административные здания, разграблением их, стремлением отнять их у Украинской Православной Церкви — Церкви, признанной всем Православным миром… Мы очень озабочены тем, что все эти события, как нам кажется, совершаются при поддержке центральных и местных властей»47. З подачі Філарета УПЦ дискредитувалася і ганьбилася як «проросійська», «московська», «незаконна», «іноземна», з «центром в чужій державі», «духовна в’язниця України» і т. д. Справа доходила до прямих антиконституційних звернень керівництва УПЦ-КП, адресованих владним структурам з проханнями не реєструвати нові громади УПЦ и «припинити передачу у власність (УПЦ — О. Д.) культових споруд, щоб в майбутньому держава не мала проблем в Україні с величезною частиною закордонного майна»48. Це спонукало Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II звернутися до міністра юстиції України В. В. Онопенка з наступною заявою, яка поставила в майновому питанні всі крапки над «і».(Див. с. 44.) Виникає питання: звідки і коли з’явився додаток у назві Української Православної Церкви — «МП»? Рік її появи — 1992-й — рік виникнення такого псевдоцерковного угруповання як УПЦ-КП. Ніякого «об’єднавчого собору» УПЦ з УАПЦ, як уже раніше зазначено, в червні 1992 р. не відбулося. Релігійна організація, яку було створено 26 червня 1992 р., не могла взяти назву вже діючої під цією назвою, згідно зі своїм зареєстрованим Статутом, релігійної організації — Української Православної Церкви. Це суперечило б чинному законодавству. Проте, щоб ввести в оману людей, нібито нічого особливого і не сталось, було змінено назву УАПЦ (синонімами якої вже на той час були слова «розкол, захвати храмів») на УПЦ з додатком «КП» (Київський Патріархат). Саме слово «Київський» звучало звісно ж більш патріотично в ті часи, та і нині, аніж «Московський», що відіграло і відіграє велику психологічну роль. Таким чином автоматично, без всіляких на те юридичних підстав, без побажань та згоди УПЦ, до її назви «Українська Православна Церква» з «легкої руки» колишнього митрополита було прищеплено «МП» (Московський Патріархат), яке швидко було підхоплено журналістським пером для зручності в розпізнаванні і розрізненні УПЦ від УПЦ-КП. Безглуздість філаретівської самоназви «Українська Православна Церква — Київський Патріархат» — очевидна. Чомусь ніхто ніколи не використовував та мабуть і не додумається використовувати назви, приміром: «РПЦ-МП» (Руська Православна Церква — Московський Патріархат), «ППЦ-ВМ» (Польська Православна Церква — Варшавська Митрополія), «ЄПЦ-ЄП» (Єрусалимська Православна Церква — Єрусалимський Патріархат), «КПЦ-ВП» (Константинопольська Православна Церква — Вселенський Патріархат), «ОПЦ-ОП» (Олександрійська Православна Церква — Олександрійський Патріархат) і т. д. Виходить масло масляне? Так, тавтологія. Проходить дублювання назви тієї чи іншої Церкви. Проте це реалія сьогодення. І згідно з цією реалією «Київський Патріархат» змушений себе так називати і надалі. Хоча в Статуті цієї «церкви» повинно було б бути записано: «Українська Православна Церква, інша назва — Київський Патріархат», однак назвати себе Українською Православною Церквою без «Київський Патріархат» вона не може, як із вищенаведених причин, так і згідно зі ст. 4 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996 р. (№236/96-ВР). Вихід із цієї ситуації — внести зміни та доповнення до вже діючого Статуту УПЦ-КП — змінити назву. Однак, це означало б визнати перед усім світом, а найперше, перед ошуканою паствою своє ж таки шахрайство, яке продовжується вже 11 років: «Київський Патріархат» не є Українською Церквою, за яку себе видає. Чи можлива в Україні єдність Православної Церкви? Уся Повнота канонічної Української Православної Церкви завжди глибоко сумувала з приводу розладу церковного життя і порушення миру серед віруючих, які спричинив собою розкол Православ’я в Україні. Стурбована таким ненормальним положенням, яке суперечить євангельському принципу «зберігати єдність духу в союзі миру» (Єф. 4, 3), Українська Православна Церква завжди стояла і стоїть на позиції найбільш швидкого зцілення розколу та ліквідації його наслідків. Ще 8 грудня 1992 р. на засіданні Священного Синоду Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир висловив пропозицію про необхідність проведення богословського діалогу між представниками УАПЦ і УПЦ-КП з метою подолання церковного розколу в Україні. Священний Синод висловив надію, що УАПЦ і УПЦ-КП зі своєї сторони виявлять добру волю в цьому благому намірі, він підтримав це рішення і визнав можливим негайний початок ведення такого діалогу за наступних умов: 1. Припинення насильства з боку прихильників Української Православної Церкви — Київський Патріархат стосовно Української Православної Церкви; 2. Повернення Українській Православній Церкві захоплених насильством соборів, храмів та єпархіальних центрів; 3. Невтручання центральної і місцевої влади, народних депутатів у внутрішнє життя Церкви; 4. Без участі колишнього митрополита Філарета (Денисенка)49. Ці чотири необхідні для нормального ведення діалогу умови покладені в основу подальшого переговорного процесу про можливу єдність Української Церкви і подолання розколу. Звичайно, основною з них була четверта, що говорила про неможливість участі в діалозі «митрополита» Філарета, як такого, що не скорився рішенням Матері Церкви і вчинив розкол. Адже подальша «церковна» діяльність колишнього Київського Митрополита стала можливою винятково завдяки підтримці його з боку державної влади. Якби її, цієї підтримки, в 1992 р. не було, то не було б і того розколу, який ми маємо сьогодні. Священний Синод заявив: «Безсумнівно, організатори розколу порушили мир у Церкві та в Україні загалом. У них залишається єдиний шлях до єднання: покаяння і повернення в лоно Святої Вселенської Православної Церкви, частиною якої в Україні, як це всім добре відомо, є тільки Українська Православна Церква… Ми дивимося на членів УПЦ-КП не як на ворогів, а як на заблудлих братів, позбавлених високих релігійних почувань, яким необхідно допомогти повернутися в лоно Святої Вселенської Православної Церкви… Є принципові моменти, якими не можна нехтувати. З погляду церковної акривії, ієрархія та духовенство УПЦ-КП при поверненні в лоно Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви повинні бути усунені з церковних посад. Безумовно, вони не можуть поновлюватися у священстві, але, керуючись принципом церковної ікономії, Церква Мати може приймати їх у «сущому сані», тобто такими, якими вони були до переходу в розкол»50. Екклезіологічна позиція Української Православної Церкви щодо єдності православних в Україні була визначена її Предстоятелем Блаженнішим Митрополитом Володимиром: «Сьогодні багато говорять про «з’єднання гілок Православ’я». Насправді ж — є дійсна Церква, є відхід від цієї Церкви і є повернення в цю Церкву з метою знову стати її членом, кліриком або єпископом. Ми повинні пам’ятати, що немає гріха, якого б не прощав Господь, і немає гріха, який би Церква не покрила своєю любов’ю. Церква чекає на тих, хто пішов. Чекає, щоб вони повернулися. І тоді буде Єдина Церква…»

51. 1. Леонід Кучма. Україна — не Росія. — М., 2003. — С 463 — 464. 2. Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет: «Ми контактували з КДБ не тому, що хотіли, — цього вимагала система»//»Сегодня», 21.02.2003. 3. Правила Православной Церкви с толкованиями Никодима, епископа Далматинско-Истрийскаго. Перевод с сербского. — Т. 1. — СПб, 1911. — С. 93-94. 4. Чиновник Архиерейскаго священнослужения. — М., 1983. — Кн. 2. — С. 15-16. 5. Архиеп. Григорий (Афонский). Введение в каноническое право Православной Церкви. — К., 2001. — С.30. 6. Цыпин В.А. Церковное право. — М., 1994. — С.6. 7. Вестник русского западноевропейского патриаршего Экзархата. — 1972. — № 60. — С. 237. 8. Троїцький С.В. Церковне право.- Библиотека МДА, машинопись. — С. 169. 9. Зарічний О. Митрополит Філарет. — Львів, 1995. — С. 119. 10. Рішення Всеукраїнського Православного Собору 25-26 червня 1992 р.// Неправда московських анафем. Упорядник іг. Димитрій (Рудюк). — К., 1999. — С. 352. 11. Історія християнської церкви на Україні. (Релігієзнавчий довідковий нарис). — К., 1992. — С.80. 12. Православний вісник.- 1990. — №4. — С.5. 13. Заява Іоанна, колишнього єпископа Житомирського і Овруцького, Його Святості, Святішому Алексію II, Патріарху Московському і всієї Русі, і Священному Синоду Святої Руської Православної Церкви. Дрогобич, 18.08.1992.// Архів Київської Митрополії. 14. Міжконфесійні і державно-церковні відносини в Україні на фоні подій 18 липня 1995 р. Фонд підтримки досліджень в галузі національної безпеки. — Машинопис. — С. 3. 15. Нєжний О. Як вас тепер називати. (Машинопис-передрук)//Ж-л «Огонек». — М., 1991.- №№ 48, 49; М., 1992. — № 4. — С. 6. 16. Депутатська заява. Київ, 20 січня 1992 р. // Анісімов В. С. До історії автокефального і філаретівського розколів. — К., 2002. — С. 26. 17. Аудіозапис засідання Архієрейського Собору РПЦ 31 березня — 5 квітня 1992 р. 18. Постанова Архієрейського Собору РПЦ. 02.04.1992 р. (копія)//Архів Митрополії УПЦ. 19. Лист Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II Президенту України Л. Кравчуку від 4 квітня 1992 р. (копія) //Архів Митрополії УПЦ. 20. Митрополит Никодим. Послания, слова, речи. В 6 т. — Т. VI. — Харьков, 2004. — С. 506-507. 21. Определения Священного Синода //ЖМП. — М., 1992. — № 7.- С. 9. 22. Заявление епископата Украинской Православной Церкви. // ЖМП. — 1992. — № 8. — С. 8-9. 23. «Горе світові від спокус, бо повинно прийти спокусам; але горе такій людині, через яку спокуса приходить». 24. «Великий Собор без винятку постановив, щоб ні єпископу, ні пресвітеру, ні диякону, і взагалі нікому із тих, хто перебуває в клірі, не було дозволено мати в домі жінку, яка живе разом з ним, окрім матері, чи сестри, чи тітки, або тільки ті особи, які не викликають ніякої підозри». 25. «Якщо хто, єпископ, або пресвітер, або диякон, праведно за явну провину вигнаний, осмілиться торкнутися служіння, йому дорученого: такий зовсім нехай відсічеться від Церкви». 26. Судебное деяние Архиерейского Собора Русской Православной Церкви 11 июня 1992 года // ЖМП.- 1992. — № 8. — С. 9-10. 27. Послание Архиерейского Собора Русской Православной Церкви пастырям и верным чадам Украинской Православной Церкви // ЖМП. — 1992. — № 8. — С. 11. 28. Там же. 29. Апеляція митрополита Київського і вся України до Святіших Православних Патріархів і всіх глав Помісних Православних Церков // Неправда московських анафем. Упорядник ігумен Димитрій (Рудюк). — К., 1999. — С. 303. 30. Письмо Патриарха Константинопольского Варфоломея Святейшему Патриарху Московскому и всея Руси от 26 августа 1992 г . (Перевод с греческого, № 1203) // Архив ОВЦС. 31. Телеграма Парфенія III, Папи і Патріарха Олександрійського і всієї Африки, Святішому Патріарху Московському і всієї Русі Алексію II // Архів Київської Митрополії. 32. Телеграма Парфенія III, Папи і Патріарха Олександрійського і всієї Африки, Блаженнішому Володимиру, Митрополиту Київському і всієї України. Олександрія, Єгипет, 31.08.1992 // Архів Київської Митрополії. 33. Телеграма від Ігнатія IV, Патріарха Великої Антіохії і всього Сходу Святішому Патріарху Московському і всієї Русі Алексію II від 05.06.1992 //Архів Київської Митрополії. 34. Телеграма Святішому Патріарху Московському і всієї Русі Алексію II від Архієпископа Афінського і всієї Еллади Серафіма. Афіни, 5 вересня. Вх. № 103, 09.09.1992 // Архів Київської Митрополії. 35. Телеграма Його Високопреосвященству Митрополиту Київському і всієї України Володимиру від Митрополита Кіпрського Хризостома (переклад з англійської) //Архів Київської Митрополії. 36. Митрополит Київський і всієї України Філарет (Денисенко) // Православний вісник. — 1991. — № 1 — С. 10-13. 37. Леонід Кучма. Україна — не Росія. — М., 2003. — С. 113. 38. Коментар Держкомрелігії України // Вісник Прес-служби УПЦ. — 2002. — № 6 (березень).- С. 7. 39. Там же. 40. Інтерв’ю М. А. Денисенка («Патріарха Філарета») М. Трубачовій для телепередачі «Вікна» СТБ, 21 січня 2003 р. 41. Представники Помісних Православних Церков, які брали участь у торжествах з нагоди 950-річчя Києво-Печерської Лаври, різко засудили діяльність філаретівської (УПЦ-КП) і автокефальної (УАПЦ) розкольницьких угруповань і закликали їх до покаяння // Прес-служба УПЦ. Інформаційний вісник. — 2001. -№ 1 — С. 4-6. 42. Філарет, Патріарх Київський і всієї Руси-України. Перший президент — Божою милістю. — www.orthodox.org.ua, 12.01.2004. 43. Определение Архиерейского Собора Русской Православной Церкви 25-27 октября 1990 г . Москва, Свято-Данилов монастырь (копия). //Архив Митрополии УПЦ. 44. www.orthodox.org.ua 45. Документы Архиерейского Собора Русской Православной Церкви.// Православний вісник.- 1990. — № 4. 46. Грамота Алексія II, Божою милістю Патріарха Московського і всієї Русі Митрополиту Київському і всієї України Філарету. Москва, 27 жовтня 1990 р. (копія) // Архів Митрополії УПЦ. 47. Письмо Генерального Секретаря Конференции Европейских Церквей Его Превосходительству г. Леониду Кравчуку, Президенту Республики Украина. 22 октября 1992 г . Женева, Швейцария. (Перевод с английского, № 7490). //Архив ОВЦС. 48. Письмо «митрополита» УПЦ-КП Антония (Масендича) представителю Президента Украины по Киевской области И. Н. Капштику от 18.02.1993 г. № 50/2, (копия). // Архив Киевской Митрополии. 49. Журнал № 13. Засідання Священного Синоду Української Православної Церкви від 8 грудня 1992 р. //Архів Київської Митрополії. 50. Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до православного духівництва, чернецтва та мирян України. 27.07.93 р. //Архів Київської Митрополії. 51. Блаженніший Митрополит Володимир. Церква чекає тих, хто пішов. // Інтернет-сайт «Православ’я в Україні» (www.orthodox.org.ua), листопад 2001 р

Оставить комментарий